П`ятниця, 17.11.2017, 20:17

З об'єктивних причин сайт "Хронікер" (hroniker.net) не оновлюватиметься. Читачі порталу можуть ознайомлюватись із новинами нашого міста культурно-мистецького спрямування в групі "Вконтакті" -https://vk.com/kp_hroniker. Тому якщо ви є користувачем цієї соціальної мережі - долучайтесь)



Головна » Персона

Доля постійно закидала її в Кам’янець-Подільську художню школу: спершу вона тут навчалася, потім викладала. Сьогодні Олена Савчук не просто навчає дітей любові до мистецтва, а ще й очолює великий творчий корабель під назвою «Дитяча художня школа». Про те, чим таким містичним запам’яталося дитинство, кого досі називає Сан Саничом, чому навчалася аж у Молдові і де може дійсно почувати себе художницею, - розповідає нам в інтерв’ю Олена Іванівна.

 

ПОТРАПИТИ В ТУ КІМНАТУ – БУЛО ВЕЛИКЕ ТАБУ

- У Вас – надзвичайно творча сім’я: батько – художник, брат – скульптор. Як пройшло дитинство в такому мистецькому середовищі?

- На той час Кадиївці, де я народилася, - було селищем із невеликою когортою творчих особистостей. Я знала таких троє: свого батька – Івана Кляпетуру, Костянтина Прохорова і найкращого друга сім’ї Олександра Брензея. З братом у нас невелика різниця в віці (Сергій Кляпетура – скульптор, знаний не лише в Україні, але й за кордоном. – Авт.) - всього півтора роки. Росли ми, звичайно, разом, але в садочок не ходили. Коли батьки йшли на роботу, залишали нас удома самих і ми, як могли, так і давали собі раду.

З дитинства любили малювати. Пам’ятаю: в нашому будинку була невеличка татова кімната. Потрапити туди - велике табу. Можливо, нам забороняли туди заходити, бо ми, малі, могли б там усе порозкидати. Але ж від того, що не дозволялося, ще більше хотілося подивитися, що ж там у ній таке. Відчинити її міг лише брат. Він «шпортався» в замку і якось хитро відчиняв ті двері. Але ми не тільки самі туди ходили, а ще й сусідських дітей приводили. Після закінчення інституту батько зберігав там різні картини: були оголені фігури, пам’ятаю, копія Кузьми Петрова-Водкіна «Купання червоного коня», а ще вуглики, крейда… І все те для нас було таким цікавим, що і йти звідти нікуди не хотілося. Ось у такому середовищі ми й зростали. А потім була школа, в тому ж таки селі.

- А як опинилися в Кам’янці?

- На той час батько працював у нашій дитячій художній школі і йому, як молодому спеціалісту, дали тут квартиру. Тому коли я була в третьому класі, сім’я переїхала до Кам’янця. Жили на мікрорайоні, а оскільки школи там не було, ходили далеченько - в ЗОШ №3. Займалися всім: і шашками, і шахами, і в м’яча грали, і на вулиці бували. Я навіть трішки захоплювалася гандболом. А десь в 4-5 класі ми пішли в художню школу. Нас із братом, незважаючи на різницю у віці, відправили в один клас, до викладача Олександра Брензея. Пам’ятаю: сиджу тут уперше, малюю і думаю, як звернутися до нього правильно, адже ми звикли кликати його Шурою. З тих пір Олександр Брензей - для мене, як і для брата мого, просто Сан Санич. Це дуже цікава людина. Завжди нам розповідав про козацтво, різні легенди, читав твори української та світової літератури.

- Для Вас він, свого роду, – творчий батько?

- І він, і тато. Обоє відіграли значну роль у становленні нас із братом як особистостей. Якось так сталося, що тоді батько пішов зі школи, працював у Чернівецькому, Хмельницькому художніх фондах. Займався монументальним живописом. Навчати нас йому не вистачало часу. Тому було вирішено чимось зайняти дітей. Отак ми чотири роки «відходили» в художню школу до Брензея.

«Доля закинула мене в Молдову»

- Згодом постало питання про подальше навчання. Батько сказав так: «Вам вирішувати, чим займатися в житті. Будете художниками?» А ми звідки знаємо в свої юні роки? Але зважили на те, що чотири роки провчилися в художній школі, а більше тяги ні до чого не було. І якось доля закинула нас аж до Кишинева – в Республіканське художньо-педагогічне училище ім. Рєпіна. Вибирали між Одесою та Молдовою. Але чомусь зупинилися на останній. Вступати було дуже важко. Сьогодні діти складають один-два спеціалізованих іспити, а ми здавали рисунок, живопис і дві композиції. Крім того, диктант й усно російську літературу. Тобто шість іспитів, аби вступити до звичайного училища. Спершу вступила я - на живопис, а наступного року брат - на скульптуру. Сьогодні дуже вдячна батькам, що вони ризикнули і відправили нас так далеко навчатися.

(Олена Савчук за улюбленим заняттям)

- Перебування «за кордоном», в іншій республіці, наклало відбиток на Ваше подальше життя?

- Я взагалі переконана, що середовище впливає на людину і формує її як особистість. Дуже добре, що я туди потрапила. Як-не-як, а столиця: всі діти - різні, навчалося там дуже багато євреїв. А ви самі знаєте, які вони прогресивні люди. Тому коли відчувала, що десь у чомусь відстаю, намагалася наздоганяти. Очевидно, вже тоді характер проявлявся. Хотілося бути не гіршою, а навіть кращою. Тому, звичайно, свою роль це училище зіграло.

«ОСЬ і не вір після цього в долю»

- Після закінчення з відзнакою цього закладу хотіла вступати до Київської академії. Приїхала до столиці, а в мене навіть не прийняли документи. Чому? Досі не знаю. Але я настільки була засмучена й ображена, що того року більше нікуди й не пробувала вступати.

На той час директором художньої школи була Катерина Борисівна Дегтяр. Вона і взяла мене на роботу викладачем. Уявіть собі: я працювала зі своїми колишніми викладачами і була серед них наймолодшою. Так і досі. Наш колектив практично не змінився.

Потім з’явилася сім’я, народився син. Але ж вчитися треба було далі. Просто так вийшло: сім’я, а потім – навчання. Хоча це треба робити навпаки. Але життя вносить свої корективи. Ось і не вір після цього в долю. Значить, так треба було.

Вступила на заочний факультет до Української академії друкарства ім. І. Федорова у Львові, провчилася п’ять з половиною років, освоюючи спеціальність «художника – графіка з оформлення друкованої продукції». Паралельно починала працювати творчо. На той час викладачі ДХШ були першими й найактивнішими художниками в Кам’янці. Готують виставку, і собі треба брати участь. Так потихеньку призвичаювалася до творчої діяльності. Працювала у різних техніках, але розпис на склі сподобався мені найбільше. І так склалося, що з часом це скло я «обжила». З’явилися перші композиційні роботи, з якими я виставлялася в Києві, брала участь у всеукраїнських експозиціях. Це була теж суттєва школа.

«Ми вже такі далекі від Європи, що аж попереду неї»

- В дитинстві нас часто батьки кудись возили, та й досі люблю подорожувати. Мені скажи «Їдемо», і я поїду. Були б лише можливості. Коли ми навчалися на останньому курсі Республіканського училища, на десять днів із випускними курсами поїхали до Санкт-Петербурга. Надзвичайно вразило місто. Потім були Польща, Литва. Але на мене, як на художника, дуже вплинув Львів. Щопівроку – сесії в академії, де навчалася. Зрозуміло, що доводилося відвідувати різні виставки, спілкуватися з художниками і викладачами. Якось непомітно, але все те мистецтво відклалося в свідомості і формувало мене як художницю.

(У рідній художній школі з колегами Катериною Дегтяр і Олександром Брензеєм)

- Ви бували за кордоном, знайомилися, певно, з мистецтвом цих країн. Чим їхня школа відрізняється від нашої?

- У них – своє бачення світу. Завжди ж прогресивнішим було європейське мистецтво, а потім - уже наше. Ми - на крок-два позаду Європи. Я навіть колись почула таку думку мистецтвознавців, що ми настільки далеко відстали від світового мистецтва, що вже попереду нього. Бо ж усе по колу йде. Але академічна школа нашого рисунку, живопису - досить потужна. Ви ж подивіться на роботи 50-60-х рр., наприклад, Ірини Беклемішевої. Її роботи коштують великі гроші, тому що це – високий рівень фахового живопису. Соцреалізму не було ніде в світі, лише в нас. А картини Тетяни Яблонської... Одним мазком пензля вона робила півплеча. І в тих фарбах є все: відтінки, тон. Ось це – майстерність!

Сучасний європейський живопис – це формальне мистецтво. У них важлива ідея. Є фрагмент, його й малюють. Але, мабуть, з того теж щось добре є. Вони так бачать образи, а ми по-іншому – композиційно.

- Ви займаєтеся живописом на склі. І судячи з Ваших інших робіт, спеціалізуєтеся на декоративно-прикладному мистецтві…

- Так, роботи на склі – це тематичні композиції. Почала з жіночих образів, портретів, а потім потягнуло на українську тематику. Я люблю працювати з легендами, міфами. Хоча, звичайно, в жодному разі зупинятися не можна. Треба постійно шукати себе, пробувати щось новеньке. Як кожна жінка, люблю щось робити власними руками, тільки не вмію вишивати – мрію навчитися. З дітьми ми часто робимо вітражі, різні декоративні речі. Чому б не проявляти себе ще в чомусь? Хотіла б ще розібратися з комп’ютерними програмами. Проблема в тому, що я не вмію нічого робити погано, до всього ставлюся з відповідальністю і добросовісно. Наскільки воно в мене добре виходить, не мені судити. Але я, принаймні, дуже стараюся. Тільки ось дуже сумую за майстернею.

- Тією, що на вулиці Довгій?

- Так. Там, де майстерні Негоди й інших художників. Раніше в ній дні проводила. Ти приходиш, розкладаєшся, малюєш і йдеш. А приходиш знову – і все на своєму місці, тебе чекає. Вдома працювати – не те, там своя робота. А тут ти для того, аби тільки малювати. Раніше в мене щодня був час для майстерні. Я йшла звідти із відчуттям, що зробила щось дуже важливе. А зараз, на жаль, не вистачає часу.

- Колекціонуєте роботи художників чи, можливо, щось бажаєте придбати?

- В мене є до десятка робіт, які були подаровані мені і кам’янецькими, і львівськими митцями. Але, зізнаюся, я більше люблю колекціонувати різні декоративні речі: кераміку, кошики, авторську біжутерію. Із кам’янецькими майстринями Іриною Кляпетурою та Валентиною Лимещук маємо свою ятку в сувенірному ринку, що в Старому місті. Співпрацюємо з майстрами зі Львова, Ужгорода. Намагаємося реалізовувати лише оригінальну продукцію, щоб ні в кого такої не було. Так ось іноді майстри присилають свої роботи, а там стільки всього гарного, що не можеш втриматися, аби й собі щось не придбати. Нещодавно була в Болгарії, так і там для мене знайшлася кераміка, яку я привезла додому.

(Із Валентиною Лимещук і Іриною Кляпетурою)

«Головне – до кожного знайти підхід»

- А як сім’я ставиться до таких Ваших творчих поривів?

- Чоловік мій - не художник. Але він і не заперечує, що я захоплююся різними декоративними речами. Певно, йому комфортно в тому середовищі, яке ми створили вдвох. Самі собі робили ремонт, продумували дизайн. Сину ось уже 21 рік, навчається художній обробці металу у Косівському інституті прикладного та декоративного мистецтва. Починав з гуцульського топірця, а сьогодні навіть ювелірною роботою займається. Ось це кольє - його робота (показує на собі дуже гарну прикрасу зі срібла Олена Іванівна).

- Незабаром виповниться рік, як Ви працюєте директором художньої школи. Для вас призначення на цю посаду було несподіванкою?

- Дуже. Ніхто ні сном, ні духом не знав, що Тетяна Василівна Щербина збирається залишати посаду. Увесь вересень пройшов благополучно. І раптом одного дня мене викликали у міськвиконком. Тоді завідувач відділу культури Ольга Чорнобиль запропонувала мені очолити художню школу, давши трішки часу для роздумів. У нас працює ще дві молоді викладачки. Всі решта, на жаль, на пенсії. Міркувала собі так: якщо не я, то хтось із боку. А я все-таки виросла в цій школі і мені вона не байдужа, тому погодилася. Відчуваю, що не на 100% віддаюся дітям. Але, думаю, це – тимчасово, поки не освоюся на цій посаді.

- Чому Ви найперше навчаєте дітей?

- Наша школа розвиває і навчає дітей всебічно – паралельно ведуться рисунок, живопис, композиція, скульптура та інші предмети. Уроки проводять кваліфіковані фахівці на високому професійному рівні. Діти приходять сюди, щоб навчитися малювати і робити це добре. Але головне – вони не повинні розчаровуватися і відчувати, що чогось не можуть або їм щось не вдається. Наше завдання - до кожного знайти свій підхід. Буває, що учень провчиться в нас чотири роки і, здавалося б, нічим особливим не виділяється, а потім вступає в інститут на художню спеціальність. Для нього настав більш сприятливий період, змінюється свідомість, проявляються здібності, він по-іншому бачить світ і у результаті знаходить себе. Адже у нас часто буває так, що дитина закінчує «художку» у 12 років, а вступати у інститут може лише у 16 років. А є дуже сильні учні. Вони приходять і одразу помітно, що це - талановиті діти.

Проте одного таланту замало, потрібно ще дуже багато працювати, щоб чогось досягнути. Серед моїх випускників (майже 150 учнів) 45 стали художниками. В будь-якому випадку, пов’яжуть наші випускники своє майбутнє з мистецтвом, чи ні - не так важливо. Знаю по собі, й по інших дітях, що свій відбиток художня школа назавжди залишає у житті.



Категорія: Персона | Додав: hroniker (30.07.2012)
Переглядів: 1336 | Теги: художня школа, Олена Савчук, інтерв'ю, директор



Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
За межами Кам’янця


Пошук
Статистика
каталог сайтів МЕТА - Украина. Рейтинг сайтов Rambler's Top100 c

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Copyright Лілія Петрук © 2017 |
Використання будь-яких матеріалів, розміщених на сайті, дозволяється
за умови активного гіперпосилання на hroniker.net