Понеділок, 23.10.2017, 03:38

З об'єктивних причин сайт "Хронікер" (hroniker.net) не оновлюватиметься. Читачі порталу можуть ознайомлюватись із новинами нашого міста культурно-мистецького спрямування в групі "Вконтакті" -https://vk.com/kp_hroniker. Тому якщо ви є користувачем цієї соціальної мережі - долучайтесь)



Головна » Персона

Всі стіни квартири Аркадія Данилюка – у картинах. І тільки кілька з них він вважає справжнім досягненням свого життя

  Художника-реаліста, учня самого Олександра Грена Аркадія Данилюка знає, напевно, вся мистецька еліта Кам’янця. Колись викладач художньої школи, а нині пенсіонер, він завжди в курсі виставкових подій у місті, знайомиться з творчістю молодих авторів, хоч свою персональну виставку так жодного разу й не підготував. Вважає, що не потрібно. Зате користується «попитом» у допитливих студентів, має чимало друзів, які навідуються в його дім, інколи аж докучаючи. А ще – досі пише картини, наче з фотографій.

«БАБЦЯ ВИНОСИЛА МЕНЕ НА МОРОЗ І СПІВАЛА ЛЄРМОНТОВА»

  - Як у кожної творчої людини – вокаліста, поета, музиканта, - талант започаткований Богом. Щось, звичайно, закладають і батьки - більш реальний поштовх до цікавості, чогось вищого, святішого, ніж побут. Так і в мене було. Я народився в селі Нігин (6 вересня 1936 року). Бабця була дочкою лісника, служила в панів, які її розвивали. А ще вона багато чого чула від своїх батьків: мами польки і батька – бувалого у війнах, котрий бачив багато світу, був цікавою особистістю, начитаним.

   Моя ж мати – селянка, колгоспниця, а батько весь час перебував на фронтах, до війни працював на вапняковому заводі. Після Перемоги хотів туди повернутися, але викликали у військкомат і призвали в ряди по боротьбі з вагонними та кишеньковими злочинцями.

  Завжди чув від старших: «А дивись, які квіточки, хмаринки!». Люди жили в дуже страшних умовах (в 30-50-ті роки). Але була в них світлинка в душі, завдяки якій вони бачили прекрасне і в звичайних сільських буднях. Під час війни бабця виносила мене з температурою, закутаного в одіяльце, на мороз, і співала Лєрмонтова «Выхожу один я на дорогу». Отак потрошки і не спеціально мені всі ці моменти передавалися.

  Одного разу мама з читанки намалювала олівцем чукчу. А вона ж ніколи не малювала, бо головне – не мала часу (цілий день працювала в бригаді на полі з сапою). Це були мої перші університети, за що я вдячний долі. Коли мама десь діставала обгортковий папір, а потім розкреслювала його в косу лінійку, щоб міг учитися писати, я постійно його розмальовував – в основному танками, літаками, поїздами (бо ж які теми після війни), карикатурами.

  Цікавила мене й металургія, й астрономія, і кораблебудування. Але не встигав підготуватися до вступу на ці спеціальності. Тому написав у Київський художній інститут. Відповіли, що туди приймають тільки після закінчення якогось середнього мистецького закладу освіти, і то тільки п’ять відсотків кращих. Зрозумів, що провалюся (та й нічого на більшому форматі, ніж альбомному, не малював). Тому пішов туди, куди простіше, і звідки в армію не заберуть – у Чернівецьке художньо-ремісниче училище на столяра-різьбяра. Став малювати набагато краще, хоч і профіль – зовсім не художній. Навіть на Всесоюзному конкурсі в Москві від училища отримав перше місце з акварельного живопису.

«ВСЕ, ЩО НЕ РОБИВ, ВИХОДИЛО В ХОЛОСТУ»

  Три роки пролетіло, як одна мить. І знову не встиг підготуватися до вступу в Київський інститут. Повернувся до Кам’янця, пішов працювати у будинок офіцерів художником. Роботи мав багато, бо чимало було наглядної агітації. Але навіть тоді не покидав надії вступити ще до якогось вищого навчального закладу. Тільки коли їхав з документами в Одесу, Кишинів, Київ, скрізь говорили, що вже немає сенсу вже вам вчитися, бо і так все знаю. Дійсно, для чого мені було знову освоювати шрифтову науку: знав і кленопис, й ієрогліфи, міг користуватися готичними, східно-турецькими шрифтами.

  Відчув, що одружуватися пора. Але щоб мати хоч якийсь диплом і було трошки для зарплати і сім’ї, вступив на заочне відділення на «Оформлення та ілюстрування літератури» в Львівський поліграфічний інститут імені І. Федорова. Закінчив його з відзнакою. Навіть книжечку одну оформив – мав бути роман хмельницького письменника Аполлінарія Мацевича «Толока». Але в часи перебудови культура почала шкутильгати і твір скоротили до маленької книжечки. Відповідно й ілюстрацій в ній залишилося дуже мало. Так практично все, що не робив, виходило вхолосту.

   А потім сміливо пішов викладати в дитячу художню школу. Через 20 років - одразу й на пенсію. Більшість із того, що ви бачите зараз, - виконано під час роботи в цьому закладі.

  Був учнем художників Олександра Грена і Гайха (останній цікаво робив копії та портрети, з ним досі підтримую зв'язок). Вони справили великий вплив на мене. Це були начитані, прогресивні люди, наповнені прихованою мистецькою чистотою.

  Ще до знайомства з Греном дуже багато чув про нього. Бабуся моя часто згадувала про нього і навіть сміялися з його орлиного профілю. Я йому зробив такий комплімент. Він же мені у відповідь: «Не орлиний, а курячий профіль, не даремно твоя бабуся наді мною насміхалася». Але то було покоління людей, водночас серйозних і культурних, які любили гумор. Тут, у Кам’янці, в Грена не було нікого, крім кількох друзів. Він жив в одній комірчині, а я йому, як міг, допомагав аж до самої смерті.

«ГРЕН ХОТІВ ЗРОБИТИ З МЕНЕ СВОГО ПОСЛІДОВНИКА»

  Він був і реалістом (в мене є кілька його робіт, деякі здав у художню школу), але більшість знає його як формаліста – зокрема завдяки знаменитим подолянкам. Він знайшов підходящий образ для вирішення багатьох тем своїх задумів. Його картини - як килими, мозаїка та аплікація: з чіткими границями, трактуванням форм. Свої натуральні роботи, ескізи він ховав під сподом дивану, бо за популяризацію народного мистецтва могли розстріляти, як-от Володимира Гагенмейстера. А кільканадцять образів подолянок митець створив уже за Хрущовської відлиги. Хотів зробити з мене свого послідовника, але не вийшло. Я мислив реалістично - так, як бачив.

  От позаду мене бачите картину на екологічну тематику з головою НГО «Товариство Подільських природодослідників та природолюбів» Людмилою Любінською і науковим співробітником НПП «Подільські товтри» Миколою Рябим у головних ролях. Поряд на замовлення директора хорової школи Івана Нетечі виконана робота, на якій зображена хорова капела «Журавлик». Це – моя зіркова, якщо можна так сказати, робота. Я не дуже люблю засвічуватися, вже не той вік, стан.

  Але мистецтво молодих авторів стараюся вивчати і розуміти. Форма та колір в них дуже оптимістичні, сучасні, іскристі. Раніше сказали б, що такі роботи виглядають ляпувато і розфарбовано. Але часи змінюються. Все йде за законом прогресу. Мені подобається графіка Катерини Рейди та Івана Кляпетури, бо вона більш філософська, на якусь тему. А в інших художників багато таких робіт, що не дають роздумів про суть, все відображено поверхнево.

  Талантів виросло дуже багато. Радує те, що молоді люди не байдужі до творчості про Кам’янець. Але сварю їх за те, що мало зображають людину. І ще де робота виконується не дуже спішно – там можна побачити суть. Європа та Америка багата на мільйони митців. Кожен старається виокремитись, а насправді - якщо підряд виставити сто чи тисячу робіт, то можна подумати, що всі вони одного автора, настільки подібні. Знайти в наш час свою стезю дуже важко. А коли все робиться ще й заради наживи – то шанси на індивідуальність дуже малі.

  От я шкодую, що свого часу не потрапив у течію ілюстрування. Захоплювався різними напрямами, навіть карикатурою. Проте найбільше цікавився і досі цікавлюся портретами. Малюю тих, хто підходить по духу.

  У мене часто бувають студенти, викладачі, з художньої школи. Тому від світу не відлучений (зараз агітую кам’янчан виставити ретро-роботи художників похилого віку). Буває, що вони невчасно приходять, бо дуже хочеться доробити всі незавершені справи. Але самотність - гірше болячок, вона погано впливає на психіку. Коли ж хтось до тебе заходить - відволікаєшся від чорноти в думках, коли просить якоїсь поради – розумієш: ти комусь потрібен, а значить - життя прожите недаремно.



Категорія: Персона | Додав: hroniker (11.08.2014)
Переглядів: 914 | Теги: Спогади, Кам'янець, Аркадій Данилюк, Олександр Грен, художник-реаліст



Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
За межами Кам’янця


Пошук
Статистика
каталог сайтів МЕТА - Украина. Рейтинг сайтов Rambler's Top100 c

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Copyright Лілія Петрук © 2017 |
Використання будь-яких матеріалів, розміщених на сайті, дозволяється
за умови активного гіперпосилання на hroniker.net