Вівторок, 21.11.2017, 16:30

З об'єктивних причин сайт "Хронікер" (hroniker.net) не оновлюватиметься. Читачі порталу можуть ознайомлюватись із новинами нашого міста культурно-мистецького спрямування в групі "Вконтакті" -https://vk.com/kp_hroniker. Тому якщо ви є користувачем цієї соціальної мережі - долучайтесь)



Головна » Спорт

Володимира Пташника небезпідставно впізнають на вулицях Кам’янця як діти, так і дорослі. Працюючи «24 години на добу і сім днів на тиждень», тренер з футболу та викладач ДЮСШ №2 вже 40 років виховує кращих гравців не лише області, але й України. Він  пропадає на стадіоні, віддаючи всі свої сили такій важкій, але фанатично улюбленій справі, як футбол.

  Чимало вихованців ДЮСШ №2, котрих разом зі своїми колегами Володимиром Лукашевичем і Олексієм Муляром тренував корінний кам’янчанин Володимир Пташник, сьогодні грають за відомі команди України. Так, Микола Гибалюк представляє закарпатську «Говерлу» (вища ліга), Андрій Шибко – кіровоградську «Зірку» (перша ліга), Олексій Мазуренко – херсонський «Кристал», Сергій Чернобай – комсомольський «Гірник-спорт», Ростислав Гришак – львівські «Карпати». 

Рецепт такого успіху в кращого тренера області, голови обласного комітету дитячо-юнацького футболу Володимира Петровича простий: щодня впродовж року – тренування, у вересні-листопаді та квітні-червні щонеділі – чемпіонати України, щосереди – чемпіонати області. Такий ось жорсткий графік, як і жорсткі умови самої гри.

(На фото В. Пташник приймає естафету Олімпійського вогню в Кам'янці, 8 липня 1980 р.)

Влітку команда їздить на міжнародні турніри, звичайно, за умови наявності коштів, яких найчастіше немає. Але навіть і цю проблему тренер намагається вирішити.

Наприклад, аби минулого року мати можливість брати участь в іграх Чемпіонату України, він позичив 31 тис. грн., які збирається віддавати зі своєї ж заробітної плати.

9 вересня команда ДЮСШ №2 грала в Рівно, 16 вересня приймала Шепетівку, ще через тиждень – змагання в Хмельницькому. А кожна поїздка – це певна сума коштів, яка залежить від того, наскільки далеко від рідного Кам’янця гратиме команда. Окрім того, в планах останньої цього року - виїзні змагання в Рівненській, Житомирській, Вінницькій, Хмельницькій областях. Але щодо коштів Володимир Пташник не турбується. Якщо не допоможе хтось зі спонсорів, він все одно їх «знайде».

- У грудні цього року ми виграли міжнародний турнір з міні-футболу, який проходив у Хотині на честь першого українського космонавта Леоніда Каденюка. Також у червні команда посіла два других місця в обласному чемпіонаті, – розповідає тренер. – Узагалі на Поділлі ми – серед лідерів з футболу, в Україні посідаємо середню позицію, бо ще не до снаги нам грати краще Львова чи Києва. Але наші вихованці беруть участь у цих чемпіонатах, що дуже добре. Адже вони представляють себе в своїй країні і навіть за кордоном. Зокрема, ми побували на турнірах у Данії, Швеції (тут вибороли перше місце), Польщі, Молдові, Німеччині. Є пропозиція цього року поїхати до Італії, але турнір співпадає з Чемпіонатом України. А для нас він важливіший, адже є офіційним.


(Володимир Пташник і заслужений тренер України В'ячеслав Грозний)

- Скільки дітей займається у вас?

- У журналах викладача записую 40, хоча насправді їх набагато більше. Іноді підходять на вулиці і запитують: «Що треба для того, аби тренуватися у вас?». Я перераховую довідки, такі-то документи. Пауза. «А грошей скільки?». – «Ніскільки». – «Як ніскільки?». Зараз вимагають кошти за все: танці, співи, спорт. Я ж ніколи не брав і не беру ніяких грошей. Більше того – даю. Коли виїжджаємо на гру, оплачую дорогу. Крім того, кожній дитині видаю кошти на обід.

- А як і коли відчули, що покликані бути тренером?

- Як тільки прийшов працювати на приладобудівний завод (це були 70-ті роки). Доросла команда від заводу грала в чемпіонаті області. І перша моя поїздка - в с. Лозове Деражнянського району. Тоді ми програли з рахунком 5:1. А гра така: по ногах б’ють, призначають пенальті, судить п’яний агроном у білій нейлоновій сорочці. Цирк! Їдемо назад, кажу: «Хлопці, ну хто так грає?» А вони, старші за мене: «Хіба ти знаєш, як треба? Тоді будь тренером». Я не сприйняв тоді цю пропозицію серйозно. Через тиждень приймаємо в себе футболістів  з Городка. Приходжу на стадіон, а команда вже чекає на мене. Форми немає, той, хто пішов на заміну, знімає свою, мокру.

Після того, як відіграли цей матч, пішов до директора заводу. Сказав, що команда обрала тренером. Аргументовано вибив гроші, на які купив форму аж у Кишиневі, замовив «Ікарус». Наступного сезону першу гру ми виграли одразу. Після того взявся за тренування юнаків.

- Пам’ятаєте розпад Радянського Союзу? Що сталося з футболом тоді?

-  1992 року ми, як завжди, виграли зональні змагання серед дітей. На фінал зібралися їхати до Теофіполя. І тут директор заводу каже, що грошей немає, а своїм футболом ми його завод за вітром пустимо. Я приходжу на стадіон і даю настанову своїм хлопцям, щоб кожен взяв із собою якісь харчі, а дістатися  придумаю як. До Війтівців їхали потягом, звідти до Теофіполя (46 км) - автобусом. Пробули там чотири дні, в один із яких мені призначили дорослий півфінал. Уявляєте? Я дітей залишив, а сам раненько поїхав до Кам’янця, де замовив уже дорослій команді автобус до Хмельницького. Зіграли в Гречанах на стадіоні «Локомотив».

Відпустивши цю команду, ми з одним гравцем юнацької побігли на вокзал. Сіли з ним на дизель до тих самих Війтівців, звідти пішки пройшли по трасі 26 км. Почався сильний дощ. Дійшовши до зупинки з двома стінками (задньою та боковою), ми заснули на лавці. Через півгодини в мене затекла нога. Ми вийшли в поле, зібрали хмиз, запалили багаття, знову заснули, а прокинулися аж вранці. Після чого благополучно дісталися Теофіполя і виграли перше місце в змаганнях! Тоді вся область говорила, що ми так хотіли грати, що аж 46 км пішки пройшли.


(Команда ДЮСШ №2 - переможець міжнародного турніру в Швеції, 2006 р.)

- Оце так історія. І багато таких було на вашому життєвому шляху?

- В мене все життя – не завдяки, а всупереч. От у школі я, може, й не дуже старався, але і її, і два виші закінчив на «відмінно». Причому перший - у 36 років, а другий – у 44. Після закінчення ЗОШ №8 пішов на приладобудівний завод, де виплавляв метало-скляні корпуси мікроелектроніки для атомних підводних човнів. Одного разу, 1985 року, на завод приїхав міністр з Москви Рибаков. Сталося так, що він спостерігав за моєю роботою. І я його запитав: «Якщо вам дійсно цікаво,  я можу  розповісти і все показати, а то наш директор не зовсім обізнаний у цьому процесі». Після цієї ситуації я вирішив вступити до Київського політехнічного інституту на інженера-механіка, який закінчив з відзнакою. Це сталося всупереч певним обставинам.

 1999 року я закінчив Вищу школу тренерів Київського університету фізкультури та спорту. А 2003-го тодішній голова обласної федерації з футболу Вадим Федоренко звернувся до мене з проханням поїхати навчатися до Києва, де я і отримав міжнародну тренерську ліцензію, завдяки якій можу тепер працювати в будь-якій державі.

- Але чомусь же досі не покинули Україну…

- Пропозиції надходили звідусіль: Росії, Європи, найбільше - з США. Хтось мріє про це, а мене запрошували, тільки я відмовився. Поясню чому. До того, як почав працювати в спортивній школі, я сім років жив без зарплати, хоч і був депутатом. Дехто ще насміхався, мовляв, «безробітний депутат». На що я у відповідь завжди казав: «Шановні, я не безробітний, я без засобів для існування». Та ось 2002 року мене запросили на посаду тренера-викладача з футболу в ДЮСШ №2. І я погодився. Приємно, що наша команда - завжди серед призерів. Звичайно, це дуже добре. Але планка піднята, і ми не маємо права її опускати. Проте найголовніше, чому досі тут: я дуже люблю своє місто і не хочу навчити дітей інших країн вигравати в моєї.

- Як Ваша дружина ставиться до такого фанатичного захоплення футболом?

- Можливо, десь і незадоволена тим, що я приділяю менше уваги сім’ї. Але вона каже, що я - щаслива людина, бо займаюся улюбленою справою. Адже я не лише навчаю дітей грати у футбол, але й часто підказую, як вчинити в тій чи іншій житейській ситуації, допомагаю вступати до вишів. Дітям я завжди кажу, що вища освіта - це всього-на-всього сходинка до тієї справи, якою хочеш займатися все життя.



Категорія: Спорт | Додав: hroniker (19.09.2012)
Переглядів: 1144 | Теги: Володимир Пташник, футбол, ДЮСШ №2, тренер



Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
За межами Кам’янця


Пошук
Статистика
каталог сайтів МЕТА - Украина. Рейтинг сайтов Rambler's Top100 c

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Copyright Лілія Петрук © 2017 |
Використання будь-яких матеріалів, розміщених на сайті, дозволяється
за умови активного гіперпосилання на hroniker.net